Спочатку трішечки роздумів на тему збереження сільської культури взагалі.
Українське село за останні сто років зазнало незворотних змін. Мова не про те, добрі це зміни чи погані. Мова про те, що воно зовсім інше, аніж було на початку століття. А точніше – було всі попередні століття. Будучи консервативним за укладом життя і способом господарювання, це село впродовж століть виробило цілу систему, тепер би сказали, культурного забезпечення цього способу життя. Ті самі протягом сотень років хати під соломою, ті самі воли, вівці, серпи, коси, млини, вишиванки, той самий дуалізм у вірі (паралельне з християнством співіснування язичницьких понять, символів та обрядодій) і т.д., і т.п., себто однакові світогляд, житло, стрій, економічна база і способи господарювання, сприяли виробленню і утвердженню певних культурних форм, певних звичаїв і обрядів. Мала особливе значення і відсутність сучасних засобів комунікації та звуковідтворення. Таким чинов за століття утвердились стійкі і всім близькі та зрозумілі форми і прийоми культурного життя села.

Сьогодні босоного-вишивано-солом”яно-волячого села з суцільними надвечірніми хоровими співами з усіх кутків нема. Нема тієї господарсько-соціальної бази, яка цю культуру створила. (Знову-таки, не будемо мудрувати, що тут добре, а що – погано. Ми просто констатуємо факт). Та й засоби комунікації і звуковідтворення такі, що хлопчина з якоїсь Мар”янівки і його ровесник з Києва – на однакових правах. А найголовніше – не треба самому відтворювати пісню. За тебе це професійніше зроблять інші. (Як на мене, то це вже дуже погана сторона прогресу).

В цих умовах пісні про козаченька на конику, про чумаків з волами, про дівчину, що пшениченьку жала, уже не реалії життя, а екзотика, сторінка історії, культура, що сприймається не всіма. Бо людина формується під впливом інших господарських і культурних чинників, в інших ритмах, з іншою точкою відліку естетичних цінностей. Так само наївними здаються і обряди із закликами весни, проводжаннями русалок і т.п.. Та й пісні, що ці обряди супроводжують, уже не співзвучні сьогоденню: “на Андрієві та пояс зелений”, “вибирала пшениченьку з куколю”, щоб овечки покотились” – про кого це сьогодні?
І все ж глибинна, первинна суть обрядів хвилює і сьогодні. Тож певна невідповідність сьогоденню лексичного і понятійного ряду в обрядових піснях відходить на другий план.

До таких обрядів відноситься і обряд зустрічі весни.
Зауважимо відразу: не було конкретного дня, обов”язкового для всіх реґіонів, коли належало робити цей обряд. Не було єдиного обряду. Не було разового бряду. Пояснюю.

Весну зустрічали тоді, коли для цього була нагода, підходяща днина, робили це в кілька етапів – веснянки звучали впродовж всієї весни, і робилося це не те що в кожному реґіоні, а в кожному селі, ба! – на кожному кутку по своєму. І кожного разу – з творчими новаціями, залежно від фантазій учасинків.
Одна з найперших обрядодій зустрічі весни – закликання її. Робили це з випечениви з тіста “жайворонками” в руках, підносячи їх до весняного сонця і співаючи: ”Благослови, мати, весну закликати.
Весну закликати, зиму проводжати”.

Суть самої обрядодії – язичницька. Весну задобрювали рослинним жертвоприношенням у вигляді пташок, що були ознакою приходу весни. Тоді ж могли звертатись і до природи з проханням будитись від зимового сну. А могли і в інший день. Дівчата готували стрічки, якими заквітчували найчастіше вербу – дерево, що першим реагує на потепління, і просили її розвиватись. “Не стій, вербо, розвивайся. Розвийся на сімсот квіток” чи “Пора тобі, та й вербице, розвитись”.

Хлопці не брали участі у співах, зате ігрища без них не обходились. Вони ж майстрували і різний реквізит до обрядодій: опудало Коструба –злого духа зими, так зване Крокове Колесо – власне, символ сонця, котре “крокує” – просувається все вище в небесах. Опудало оспівували, осміювали і топили чи палили. Крокове Колесо носили і величали. Хлопці ж були ініціаторами різних ігор, наприклад, “Дударя”, коли один з хлопців під спів дівчат зображав, як він хворіє, помирає, а потім,облитий водою, оживає – символ воскресаючої води і, під її вливом – природи. Веселою була і гра “Попід попові лози”, коли ряд хлопців і ряд дівчат бігли кожне по своєму колу навколо двох шеренг дівчат, що тримали попарно нанягнуті рушники, утворюючи ворота. Коли ворота, за примхою першої пари дівчат, закривались, ті, що в них не потрапили, мусили тішити публіку, кумедно стрибаючи. Ігор цих збереглось сила силена. Більшість з них – це рух по колу та рух змійкою: данина сонцю (вогню) і воді.

Дівчата закопували в землю горщик з кашею, щоб хлопці ходили. Про це ж і співалось.
Одним з обрядів було водіння Насточки по містку з рук хлопців і звернення її до сонця та піднесення свічки. Були кепкування дівчат над хлопцями і навпаки. Були звертання до весни, як живої істоти, в яких питали, що всена принесла в дарунок людям, і тут же детально відповідали, що саме. Часто одну з дівчат часто одягали Весною. Вона роздавала вінки, порядкувала на обряді.
Більшість веснянок мають весільні (за змістом) мотиви або натяки. Це й не дивно – створення сім”ї і продовження роду було і залишається священним не лише в українцв.

Десь у квітні остаточно палили Дідуха, - сніпок збіжжя, зжатий під час жнив останнім, який впродовж зими виконував надзвичайно поважну роль і неодноразово величався, але за зиму втратив свою магічну добру силу і став уособленням немочі. Перед цим з нього вимолочували зерна для першого символічного посіву.
Приблизно тоді малювали Великодні писанки – символ Всесвіту. З ними також було чимало обрядодій.

Одним з особливих був обряд топтання рясту. Ще й тепер про людей, що знаходяться на межі життя, кажуть: “Йому вже рясту не топтати”, себто – він не жилець. Топтати ряст – означало жити і діждатись наступного року.

Топчу, топчу ряст, ряст, Бог здоров”я дасть, дасть.
Іще буду топтати, що на той рік діждати.
Різноманітні танці, як-от “Кривий танець”, “Володаря” або “Шума” були обов”язковим атрибутом обряду зустрічі весни. В них не тільки глибинний зміст пошанування вологи, зеленого лісу, в них – море оптимізму, величання життя, в них етнопедагогіка і неписаний моральний кодекс селянина.

“Ой Шум ходить по діброві, а Шумиха рибу ловить.
Що вловила, те пропила, дочці шуби не купила”
Уже в травні святкували “Красної гірки”, коли дівчата, обравши найкращу і “шукаючи гроші їй на черевики”, обходили двори і збирали пожертви на вечірню гулянку.
Перелічено далеко не всі обрядодії, а щодо пісень, то для них треба б окремий збірник. Головною їх ознакою є життєствердність, оптимізм, націленість на шлюб і продовження роду, величаня стихій природи, в першу чергу – вогню, води, землі.
Ці пісні беззаперечно стверджують, що український селянин з правіку почувався органічною часткою природи і був оптимістом.
Якби ж ми це розуміли й сьогодні!
Як жити серед краси? Та просто – не губити її, не засмічувати, не нищити. А робиш довкіл себе смітник – то на смітнику й живеш.

Як бути щасливим? Та просто: дивитись на світ позитивно, не носити в душі гніву, зла, не замикатись на проблемах, а пам”ятати: життя одне-однесеньке. І коротке-коротесеньке. І ніхто ще не прожив без проблем. То чи мудро на них зациклюватись? Це зовсім не означає, що людина мусить бути таким собі вічно усміхненим ідіотом-оптимістом. Це означає вміти підніматись над бідами життя і не отруювати його ниттям, а боротись за нього і жити весело.
Саме такий остаточний контекст більшості обрядових пісень.

“Весняночко-паняночко, де ти зимувала?” – питали наші предки у весни. Що, такі були наївні? Та ні. Вони добре розуміли закономірність і невідворотність плину часу і сезонних змін у природі. Але, водночас, світогляд їх був романтичним і фантазійним, вони олюднювали природу – і саме це допомагало їм вижити в доволі суворих реаліях буденного, прозаїчного, прагматичного життя і не втратити людяності й оптимізму.

Керівник гурту "Вольниця" Володимир Яремчук